Дисертації (вільний доступ)
Постійне посилання зібрання
Переглянути
Перегляд Дисертації (вільний доступ) за Автор "Kичко, Інна Михайлівна"
Зараз показуємо 1 - 1 з 1
Результатів на сторінці
Налаштування сортування
Документ Відкритий доступ Визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2025) Kичко, Інна Михайлівна; Лук’янчиков, Євгеній ДмитровичKичко І.М. Визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського. Київ, 2025. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню теоретичних і прикладних проблем визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні. На основі аналізу законодавства та доктрини кримінального процесу, виокремлено відповідні історичні періоди доказового права, у кожному з яких кримінальне процесуальне законодавство зазнавало змін, зокрема й у частині еволюції такого критерію (властивості) доказів, як їх допустимість. Обґрунтовано тезу про те, що сучасний етап розвитку теорії доказування характеризується такими рисами, пов’язаними з предметом дослідження: становлення інституту недопустимості доказів в Україні в нинішній інтерпретації законодавця в КПК України 2012 р.; складнощі у судовій практиці та неоднозначність наукових підходів щодо віднесення / невіднесення окремих доказів до очевидно недопустимих; невизначеність у питанні процесуальних прав учасників судового розгляду та повноважень суду з дослідження та оцінки доказів на предмет їх очевидної недопустимості. Зроблено висновок, що допустимість доказів є одним з найважливіших критеріїв оцінки доказів, процесуальною властивістю, яка полягає у з’ясуванні відповідності фактичних даних вимогам закону з точки зору змісту та форми, що забезпечує їх належність та достовірність, а також дотримання прав та законних інтересів учасників кримінального провадження. Зазначено, що докази набувають властивості допустимості при дотриманні відповідних критеріїв (умов): належного суб’єкта отримання доказів, отримання доказів з належного джерела та з дотриманням визначеного законом процесуальногопорядку. Решта критеріїв допустимості – законність, надійність, системність, етична обґрунтованість тощо, є похідними від них. Аналіз міжнародних стандартів (правил) кримінального процесу, вироблених прецедентною практикою ЄСПЛ та відображених у положеннях чинного КПК України, дав можливість визначити його правові позиції у контексті відповідності доказів критерію допустимості, до яких віднесено: право на справедливий судовий розгляд; безпосередність дослідження показань, речей і документів; недопустимість показань, отриманих шляхом катування, приниження, провокацій і підбурювання; презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини підозрюваного (обвинуваченого); порушення права на захист; повага до людської гідності; розумність строків; недопустимість порушення права на перехресний допит та ін. Підкреслюється, що окреслені стандарти не існують окремо один від одного, а їх комплексне застосування здатне забезпечити ефективне функціонування інституту визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні. Наголошено, що положення про можливість визнання доказу очевидно недопустимим є додатковою гарантією винесення неупередженого рішення і реалізації права заінтересованими особами на виключення доказів, отриманих з порушенням закону, як елементу права на захист. Наведено аргументи, що очевидно недопустимими слід вважати докази, отримані шляхом істотного порушення прав людини і основоположних свобод, які мають явний і безумовний характер та не потребують додаткових процесуальних дій. Визначено, що під час судового розгляду суд як за клопотанням визначеного у КПК України учасника кримінального провадження, так і з власної ініціативи, після змагальної процедури (безпосередня участь у дослідженні доказів, щодо яких висловлено сумнів щодо їх допустимості; наведення аргументів та заперечень щодо визнання доказу очевидно недопустимим), може прийняти одне з таких рішень: визнати доказ очевидно недопустимим у разі встановлення таких ознак, або відмовити в задоволенніклопотання про визнання доказу очевидно недопустимим. З’ясовано, що обов’язок доказування обставин, на які вказує ініціатор клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими, може бути покладений не тільки на сторони кримінального провадження, а й на потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільного позивача, цивільного відповідача, представників. У зв’язку з цим, обов’язок доказування щодо належності та допустимості доказів в частині розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, доцільно відобразити в ч. 2 ст. 92 КПК України. Звертається увага на те, що з огляду на дискрецію щодо покладення на суд обов’язку оцінити доказ з позиції його відповідності критеріям, визначеним у ч. 1 ст. 94 КПК України, у випадках очевидної недопустимості доказу, суд зобов’язаний визнавати докази такими на власний розсуд під час судового розгляду, а не під час ухвалення кінцевого судового рішення у справі, з попереднім винесенням цього питання на обговорення його учасниками. В разі коли учасник судового розгляду клопоче про надання часу на підготовку заперечень, спростування доводів протилежної сторони, наведених у клопотанні про визнання доказу очевидно недопустимим, суд повинен надати йому таку можливість. Обґрунтовано, що відповідне рішення суду потребує розлогої аргументації із мотивуванням та зазначенням підстав очевидної недопустимості, або їх відсутності у разі відмови в задоволенні відповідного клопотання. Наслідком задоволення клопотання про очевидну недопустимість доказу є неможливість його дослідження та подальшої оцінки в кінцевому рішенні суду. Встановлено, що у разі, якщо на переконання апелянта, виключення з матеріалів кримінального провадження відповідних доказів, визнаних судом очевидно недопустимими, потягло за собою безповоротну втрату цінної доказової інформації, значне викривлення доказової інформації, покладеної в основу кінцевого судового рішення, визначені КПК України учасникикримінального провадження, мають право оскаржити рішення суду (вирок, ухвалу), прийняте на очевидно недопустимих доказах як таке, що спричинило невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження (п. 2 ч. 1 ст. 409 КПК України). Окрему увагу присвячено порівняльному аналізу кримінального процесуального законодавства та судової практики, що склалася в країнах систем загального та континентального права. Зроблено висновок про значення для оцінки допустимості доказу відсутності чи наявності наміру у суб’єкта доказування у разі порушення ним процедури збирання доказів. Вказано, що відсутність у кримінальному процесі інших країн жорстких критеріїв недопустимості доказів, а також вичерпного переліку видів доказів та слідчих дій, створює умови для максимальної реалізації засади змагальності сторін та широкого суддівського розсуду в оцінці допустимості доказів. Такі правові приписи є перспективними для розвитку доказового права вітчизняної кримінальної процесуальної науки. Розгляд правил недопустимості доказів за законодавством розвинених країн, спонукав до висновку, що в українському кримінальному процесі процесуальний порядок визнання доказів очевидно недопустимими, потребує певної трансформації з огляду на відсутність критеріїв віднесення доказів до такої категорії, нечіткість окремих формулювань процедурного характеру, що часто ставить під сумнів відновлення порушену незаконним обмеженням прав громадян збалансованість процесуальних можливостей учасників кримінального провадження щодо відстоювання своїх процесуальних інтересів. Наведено аргументи щодо віднесення окремих доказів до очевидно недопустимих у кримінальному провадженні, зокрема отриманих шляхом очевидного порушення правової процедури збирання доказів неналежним суб’єктом унаслідок зміни підслідності, а також порушення гарантій адвокатської діяльності при повідомленні адвокату про підозру та під час проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність, зокрема у разі зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю. У дисертації також сформульовано інші висновки, пропозиції та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни та стосуються предмета дослідження. Зокрема, аргументовано доцільність відображення у ч. 2 ст. 92 КПК України положення, що обов’язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на учасника кримінального провадження, що їх надає; внесено пропозицію щодо унормування строків досудового розслідування шляхом доповнення ст. 219 КПК України частиною 2, ч. 1 ст. 284 КПК України пунктом 10, ст. 284 КПК України частиною 9 з метою унеможливлення процесуальних зловживань уповноваженими особами; обґрунтовано необхідність доповнення ст. 87 КПК України положенням щодо врахування судом неминучості виявлення доказу незалежно від порушення прав підозрюваного, в результаті чого такий доказ може бути визнаний допустимим. Розроблено процесуальний порядок визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні, відповідно до якого, за результатами розгляду клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими, суд виносить ухвалу. Наведено аргументи щодо відображення відповідної процедури в окремій ст. 891 КПК України.