Дисертації (КІГАП)
Постійне посилання зібрання
У зібранні розміщено дисертації, які захищені працівниками кафедри.
Переглянути
Нові надходження
Документ Відкритий доступ Визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2025) Kичко, Інна Михайлівна; Лук’янчиков, Євгеній ДмитровичKичко І.М. Визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського. Київ, 2025. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню теоретичних і прикладних проблем визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні. На основі аналізу законодавства та доктрини кримінального процесу, виокремлено відповідні історичні періоди доказового права, у кожному з яких кримінальне процесуальне законодавство зазнавало змін, зокрема й у частині еволюції такого критерію (властивості) доказів, як їх допустимість. Обґрунтовано тезу про те, що сучасний етап розвитку теорії доказування характеризується такими рисами, пов’язаними з предметом дослідження: становлення інституту недопустимості доказів в Україні в нинішній інтерпретації законодавця в КПК України 2012 р.; складнощі у судовій практиці та неоднозначність наукових підходів щодо віднесення / невіднесення окремих доказів до очевидно недопустимих; невизначеність у питанні процесуальних прав учасників судового розгляду та повноважень суду з дослідження та оцінки доказів на предмет їх очевидної недопустимості. Зроблено висновок, що допустимість доказів є одним з найважливіших критеріїв оцінки доказів, процесуальною властивістю, яка полягає у з’ясуванні відповідності фактичних даних вимогам закону з точки зору змісту та форми, що забезпечує їх належність та достовірність, а також дотримання прав та законних інтересів учасників кримінального провадження. Зазначено, що докази набувають властивості допустимості при дотриманні відповідних критеріїв (умов): належного суб’єкта отримання доказів, отримання доказів з належного джерела та з дотриманням визначеного законом процесуальногопорядку. Решта критеріїв допустимості – законність, надійність, системність, етична обґрунтованість тощо, є похідними від них. Аналіз міжнародних стандартів (правил) кримінального процесу, вироблених прецедентною практикою ЄСПЛ та відображених у положеннях чинного КПК України, дав можливість визначити його правові позиції у контексті відповідності доказів критерію допустимості, до яких віднесено: право на справедливий судовий розгляд; безпосередність дослідження показань, речей і документів; недопустимість показань, отриманих шляхом катування, приниження, провокацій і підбурювання; презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини підозрюваного (обвинуваченого); порушення права на захист; повага до людської гідності; розумність строків; недопустимість порушення права на перехресний допит та ін. Підкреслюється, що окреслені стандарти не існують окремо один від одного, а їх комплексне застосування здатне забезпечити ефективне функціонування інституту визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні. Наголошено, що положення про можливість визнання доказу очевидно недопустимим є додатковою гарантією винесення неупередженого рішення і реалізації права заінтересованими особами на виключення доказів, отриманих з порушенням закону, як елементу права на захист. Наведено аргументи, що очевидно недопустимими слід вважати докази, отримані шляхом істотного порушення прав людини і основоположних свобод, які мають явний і безумовний характер та не потребують додаткових процесуальних дій. Визначено, що під час судового розгляду суд як за клопотанням визначеного у КПК України учасника кримінального провадження, так і з власної ініціативи, після змагальної процедури (безпосередня участь у дослідженні доказів, щодо яких висловлено сумнів щодо їх допустимості; наведення аргументів та заперечень щодо визнання доказу очевидно недопустимим), може прийняти одне з таких рішень: визнати доказ очевидно недопустимим у разі встановлення таких ознак, або відмовити в задоволенніклопотання про визнання доказу очевидно недопустимим. З’ясовано, що обов’язок доказування обставин, на які вказує ініціатор клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими, може бути покладений не тільки на сторони кримінального провадження, а й на потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільного позивача, цивільного відповідача, представників. У зв’язку з цим, обов’язок доказування щодо належності та допустимості доказів в частині розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, доцільно відобразити в ч. 2 ст. 92 КПК України. Звертається увага на те, що з огляду на дискрецію щодо покладення на суд обов’язку оцінити доказ з позиції його відповідності критеріям, визначеним у ч. 1 ст. 94 КПК України, у випадках очевидної недопустимості доказу, суд зобов’язаний визнавати докази такими на власний розсуд під час судового розгляду, а не під час ухвалення кінцевого судового рішення у справі, з попереднім винесенням цього питання на обговорення його учасниками. В разі коли учасник судового розгляду клопоче про надання часу на підготовку заперечень, спростування доводів протилежної сторони, наведених у клопотанні про визнання доказу очевидно недопустимим, суд повинен надати йому таку можливість. Обґрунтовано, що відповідне рішення суду потребує розлогої аргументації із мотивуванням та зазначенням підстав очевидної недопустимості, або їх відсутності у разі відмови в задоволенні відповідного клопотання. Наслідком задоволення клопотання про очевидну недопустимість доказу є неможливість його дослідження та подальшої оцінки в кінцевому рішенні суду. Встановлено, що у разі, якщо на переконання апелянта, виключення з матеріалів кримінального провадження відповідних доказів, визнаних судом очевидно недопустимими, потягло за собою безповоротну втрату цінної доказової інформації, значне викривлення доказової інформації, покладеної в основу кінцевого судового рішення, визначені КПК України учасникикримінального провадження, мають право оскаржити рішення суду (вирок, ухвалу), прийняте на очевидно недопустимих доказах як таке, що спричинило невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження (п. 2 ч. 1 ст. 409 КПК України). Окрему увагу присвячено порівняльному аналізу кримінального процесуального законодавства та судової практики, що склалася в країнах систем загального та континентального права. Зроблено висновок про значення для оцінки допустимості доказу відсутності чи наявності наміру у суб’єкта доказування у разі порушення ним процедури збирання доказів. Вказано, що відсутність у кримінальному процесі інших країн жорстких критеріїв недопустимості доказів, а також вичерпного переліку видів доказів та слідчих дій, створює умови для максимальної реалізації засади змагальності сторін та широкого суддівського розсуду в оцінці допустимості доказів. Такі правові приписи є перспективними для розвитку доказового права вітчизняної кримінальної процесуальної науки. Розгляд правил недопустимості доказів за законодавством розвинених країн, спонукав до висновку, що в українському кримінальному процесі процесуальний порядок визнання доказів очевидно недопустимими, потребує певної трансформації з огляду на відсутність критеріїв віднесення доказів до такої категорії, нечіткість окремих формулювань процедурного характеру, що часто ставить під сумнів відновлення порушену незаконним обмеженням прав громадян збалансованість процесуальних можливостей учасників кримінального провадження щодо відстоювання своїх процесуальних інтересів. Наведено аргументи щодо віднесення окремих доказів до очевидно недопустимих у кримінальному провадженні, зокрема отриманих шляхом очевидного порушення правової процедури збирання доказів неналежним суб’єктом унаслідок зміни підслідності, а також порушення гарантій адвокатської діяльності при повідомленні адвокату про підозру та під час проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність, зокрема у разі зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю. У дисертації також сформульовано інші висновки, пропозиції та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни та стосуються предмета дослідження. Зокрема, аргументовано доцільність відображення у ч. 2 ст. 92 КПК України положення, що обов’язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на учасника кримінального провадження, що їх надає; внесено пропозицію щодо унормування строків досудового розслідування шляхом доповнення ст. 219 КПК України частиною 2, ч. 1 ст. 284 КПК України пунктом 10, ст. 284 КПК України частиною 9 з метою унеможливлення процесуальних зловживань уповноваженими особами; обґрунтовано необхідність доповнення ст. 87 КПК України положенням щодо врахування судом неминучості виявлення доказу незалежно від порушення прав підозрюваного, в результаті чого такий доказ може бути визнаний допустимим. Розроблено процесуальний порядок визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні, відповідно до якого, за результатами розгляду клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими, суд виносить ухвалу. Наведено аргументи щодо відображення відповідної процедури в окремій ст. 891 КПК України.Документ Відкритий доступ Правові засади запобігання дезінформації в Україні(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2025) Самчинська, Оксана Андріївна; Бевз, Світлана ІванівнаСамчинська О.А. Правові засади запобігання дезінформації в Україні. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі 08 Право за спеціальністю 081 Право – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Київ, 2025. У дисертації вирішено нове наукове завдання, яке полягає в теоретичному обґрунтуванні правових засад запобігання дезінформації в Україні та розробці науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо їх удосконалення. Обґрунтовано, що формування правових засад запобігання дезінформації повинно ґрунтуватися на комплексному розумінні запобігання дезінформації, визначенні дезінформації як об’єкта запобігання, окресленні суб’єктів запобігання дезінформації та передбачати встановлення юридичної відповідальності за її поширення. Встановлено, що свобода слова та право на інформацію повинні бути закладені в основу запобігання дезінформації. Лише завдяки можливості вільно висловлювати свої думки, виражати погляди та переконання кожен може поширювати достовірну інформацію та спростовувати недостовірну. Обґрунтовано, що умисне поширення недостовірної інформації є дезінформацією, що фактично є наслідком зловживання правом на свободу слова та порушенням права на інформацію. Удосконалено підхід до визначення стану наукової розробки у сфері запобігання дезінформації в правовій науці сучасної України шляхом систематизації наукових розвідок залежно від основного об’єкта дослідження: 1) дослідження державної інформаційної політики, її окремих елементів або реалізації в окремих сферах; 2) дослідження окремих інформаційних прав та їх обмежень; 3) дослідження інформаційної безпеки, які, у свою чергу, можна поділити на загальні дослідження інформаційної безпеки та спеціальні дослідження інформаційної безпеки. На основі аналізу генези нормативно-правового забезпечення запобігання дезінформації в Україні виокремлено три періоди її розвитку: 1) Період Київської Русі – Гетьманщина (ІХ - XVIII ст.); 2) Період перебування територій України у складі інших держав, зокрема Російської імперії та СРСР (XVIII ст. - 1990 р.); 3) Період суверенітету та незалежності України (1990 р. – дотепер). З’ясовано, що розвиток нормативно-правового забезпечення запобігання дезінформації зумовлений прийняттям правових актів як нормативного, так і ненормативного характеру, на підставі чого зроблено висновок, що правові засади запобігання дезінформації закріплені не лише в нормативно-правових актах, а й документах публічної політики. Визначено періодизацію становлення правових засад запобігання дезінформації в сучасній Україні, враховуючи політичні та правові чинники розвитку держави: 1) період створення нормативно-правових засад (1990-1996 рр.); 2) період розвитку відповідно до положень Конституції України (1996-2014 рр.); 3) період розвитку правових засад відповідно до Угоди про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони та в умовах агресії Російської Федерації (2014-2022 рр.); 4) період розвитку правових засад в умовах воєнного стану внаслідок збройної агресії Російської Федерації (2022 р. – дотепер). Проаналізувавши існуючі в законодавстві та науковій літературі підходи до визначення поняття «запобігання» та «протидія» та їх співвідношення, зроблено висновок, що у контексті дезінформації існує необхідність їх відмежування. Запропоновано розглядати запобігання дезінформації як діяльність, що передує протидії дезінформації та являє собою розроблення та реалізацію системи заходів, які спрямовані на забезпечення неприйнятності дезінформації та передбачають усунення та/або врегулювання факторів, які зумовлюють та сприяють дезінформації. Визначено фактори, що зумовлюють та сприяють дезінформації, та систематизовано їх у групи: фактори правового характеру, фактори технічного характеру, фактори публічно-владного характеру та фактори соціально-культурного характеру. Запропоновано класифікацію визначених факторів за: відображенням (закріпленням), сферою поширення (існування), характером впливу та характером заходів, що здійснюються в межах запобігання. Зроблено висновок, що дезінформацію варто відрізняти від інших понять, які використовуються для позначення інформації, яка не відповідає дійсності («недостовірна інформація», «помилкова інформація» («misinformation») та «фейк» («фейкові новини»)), однак різні за своєю сутністю. Систематизовано ознаки дезінформації загалом та визначено такі ознаки дезінформації як об’єкта запобігання: це один з видів недостовірної інформації; це інформація, яка умисно створюється/модифікується та поширюється або умисно поширюється саме як така; це інформація, яка за своїм характером є масовою; її поширення здійснюється з метою введення в оману; внаслідок введення в оману об’єктивно існує реальний ризик заподіяння або заподіюється шкода. Запропоновано визначити дезінформацію як об’єкт запобігання як один із видів умисно створеної або модифікованої та умисно поширеної або умисно поширеної масової недостовірної інформації з метою введення в оману, що спричинило або об’єктивно могло спричинити реальний ризик заподіяння шкоди публічним інтересам, об`єктами яких є державний суверенітет України, прогресивний національний розвиток, безпечні умови життєдіяльності і добробуту громадян. Обґрунтовано, що запобігання дезінформації - це передусім завдання держави, тож суб’єктами запобігання дезінформації є суб’єкти владних повноважень, що наділені компетенцією з врегулювання та/або усунення факторів, які зумовлюють та сприяють дезінформації, та формування неприйнятності її в суспільстві. З’ясовано, що запобігання дезінформації здійснює велике коло суб’єктів, які представлені органами виконавчої влади, державними органами, що не належать до органів виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та суб’єктами делегованих повноважень. Запропоновано класифікацію суб’єктів владних повноважень, що здійснюють запобігання дезінформації: 1) за характером компетенції; 2) за спрямованістю діяльності; 3) за правовим статусом органу, що реалізує повноваження у відповідній сфері. Встановлено, що досягнення мети запобігання дезінформації (формування неприйнятності даного явища в суспільстві) здійснюється шляхом ефективного формування державної інформаційної політики, державної політики у сфері медіа та сфері освіти. Обґрунтовано, що координацію органів виконавчої влади у сфері запобігання дезінформації повинен здійснювати Кабінет Міністрів України, а функцію загальної координації діяльності Кабінету Міністрів України та органів державної влади, що не належать до органів виконавчої влади, у досліджуваній сфері - Рада національної безпеки та оборони України. З’ясовано, що окремі заходи щодо запобігання дезінформації здійснюють не лише органи державної влади, а й громадські організації, що, зважаючи на комплексність і складність проблеми та обмежені ресурси держави, обумовлює консолідацію і злагоджену роботу не лише органів державної влади, а і інших зацікавлених осіб, зокрема приватного сектору. Висловлено пропозицію щодо організації такої співпраці та залучення приватного сектору до запобігання дезінформації за аналогією державно-приватного партнерства. Встановлено, що правові засади запобігання дезінформації в ЄС містяться в актах первинного права ЄС (Договір про ЄС, Договір про функціонування ЄС та Хартія основоположних прав ЄС), регламентах та директивах, актах «м’якого права» (комюніке, резолюції, плани дій, декларація) та акті саморегулювання (Кодекс практики щодо дезінформації). На основі аналізу положень нормативно-правових актів та актів «м’якого права» ЄС у сфері запобігання дезінформації та порівняння їх з нормативноправовими актами та документами публічної політики України, виокремлено напрями подальшої адаптації законодавства України у цій сфері: удосконалення законодавства у сферах медіа та захисту персональних даних; нормативно-правове врегулювання використання ШІ для створення та поширення інформації; удосконалення нормативно-правового регулювання створення та поширення політичної реклами; розробка правових механізмів співпраці та залучення іноземних компаній-власників онлайн-платформ до запобігання дезінформації в Україні; розробка національного кодексу практики щодо запобігання та протидії дезінформації на основі «посиленого» Кодексу практики щодо дезінформації; створення єдиної бази дезінформації. Обґрунтовано, що встановлення юридичної відповідальності є фактором ефективності правових засад запобігання дезінформації. Акцентовано увагу, що при визначенні юридичної відповідальності за поширення дезінформації мають бути першочергово враховані такі принципи: пропорційність, обґрунтованість, законність, правова визначеність, добросовісність та розумність. Запропоновано критерії криміналізації поширення дезінформації. За результатами дослідження дістали подальшого розвитку науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення правових засад запобігання дезінформації шляхом внесення доповнень та змін до чинних правових актів та прийняття нових нормативно-правових актів.