Дисертації (КІ)
Постійне посилання зібрання
У зібранні розміщено дисертації, які захищені працівниками кафедри.
Переглянути
Нові надходження
Документ Відкритий доступ Міське суспільство Волині литовської доби: матеріальний вимір повсякдення(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2024) Тарасюк, Марина Юріївна; Білоус, Н. О.; Костилєва, С. О.Тарасюк М. Ю. Міське суспільство Волині литовської доби: матеріальний вимір повсякдення – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі 03 Гуманітарні науки за спеціальністю 32 Історія та археологія – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» Міністерства освіти і науки України. – Київ, 2024. Метою дослідження є реконструкція трьох основних компонентів повсякдення – харчування, гардероба, садиби – міського суспільства Волині литовської доби, а саме кінця XV – середини XVI ст. У дисертації проаналізовано та висвітлено історіографічні напрацювання з вивчення повсякдення міщан литовської доби, комплекс наявних джерел та представлено методологію дослідження. Обрана тематика ще не була предметом комплексного дослідження в українській історіографії. Зародження у XIX ст. серед народознавців студій з вивчення «побуту народу» заклало основу для подальших досліджень міського життя крізь призму торгово-економічних стосунків, правового становища міст і міщанства; завдяки діяльності Київської археографічної комісії було зібрано та опубліковано значну кількість актів домодерного періоду. Проте у радянській історіографії з пануванням марксистської ідеології в історії, народознавчі ідеї не отримали належного розвитку і, таким чином, історія повсякденності волинських містян тривалий час залишалася поза належною увагою науковців. У сучасній українській історіографії повсякденність представлена здебільшого у статтях або в окремих розділах монографій істориків та археологів, при чому, здебільшого стосовно ранньомодерної Волині. Публікації волинських археологів про результати експедицій є потенційним джерелом інформації про матеріальний вимір повсякдення. Обрану тематику частково доповнюють дослідження литовських, польських, білоруських вчених. Джерельну базу дослідження становлять опубліковані та рукописні документальні джерела, а саме акти гродських та земських судів Крем’янецького, Володимирського та Луцького повітів, книги Литовської метрики, включно з ревізіями волинських замків. У кожному акті буденність є лише тлом, деталі котрого авторка намагалася вивести із тіні. Часом компоненти різних сфер буденності деталізовані у справах стосовно інших прошарків суспільства, проте певні обмеження у репрезентативності джерел не суттєво вплинули на виконання поставлених завдань дисертаційної роботи. Задля реконструкції тріади повсякдення застосовувався метод подокументного аналізу, описовий метод та метод логічної реконструкції, адже кожен акт містить лише деталі про компоненти повсякдення, які потрібно виокремити і опісля, шляхом індукції та дедукції, узагальнити. У методологічну основу покладено підходи історії повсякденності, мікроісторії, міждисциплінарний підхід. Принцип об’єктивності дав змогу реконструювати історію таким чином, якою вона віддзеркалена у джерелах, а завдяки принципу історизму буденність міщан розглянуто як невіддільну частину соціокультурного простору. Застосовувалися методи зіставлення, порівняння та узагальнення для визначення спорідненого та відмінного між повсякденням волинських міщан від інших соціальних верств. Використання історикогеографічного, історико-генетичного та низки інших методів дало змогу сформувати методологічний апарат, який посприяв досягненню мети дослідження настільки, наскільки це дозволяє збережена джерельна база. На кінець XV ст. на Волині було всього 18 міст, але у XVІ ст. тривав активний урбанізаційний процес – виникали нові міські осередки. Міськими поселеннями вважали «міста», які мали локаційні привілеї, або привілеї на магдебурзьке право, проте важливою рисою міста було також переважання торгово-ремісничої спеціалізації населення над рільництвом, наявність оборонних і культових споруд, проведення торгів і ярмарків. Більшість волинських міст литовської доби були малими та приватновласницькими, через що правове становище міщан різнилося. Проте у порівнянні з Короною Польською, міщанами вважалися усі жителі міста та передмістя, які не належали до інших соціальних станів. У містах з магдебурзьким правом міщани мали самоврядування, свободу вибору фаху та відносну власність на землю, відпрацьовували фіксовані повинності. Тріада щоденності включає харчування, гардероб та житло. З одного боку, вона є тим, що оточувало середньовічного волинянина щодня. З іншого, тріада розкриває взаємозв’язки людини з суспільством, природою, технологічним розвитком та світоглядним «я». Умови буденності мали б співвідноситися до соціально-правового становища міщан кінця XV – середини XVI ст. Харчування є невіддільною складовою буденного життя. Набір продуктів у раціоні волинських містян демонструє джерела поповнення енергії; віддзеркалює пропозиції на ринках; залежав від фінансових можливостей споживача; дозволяє реконструювати ступінь експлуатації природних ресурсів тогочасною людиною. Продуктовий набір волинських містян був комбінований, тож раціон включав каші, м’ясні та рибні продукти, бобові, овочі, фрукти. Протягом литовської доби панівною рослиною для волинських міщан було жито, яке переважало над вжитком пшениці, ячменю, проса, вівсом. Каші зі злакових та борошняна продукція були основою щоденного харчування. Все це доповнювалося вжитком овочів з городів: ріпою, різновидами бобових, серед чого популярним був горох, свіжими та квашеними огірками та капустою, цибулею, морквою, часником і т.д. Вітаміни отримували зі спожитку лісових ягід та фруктів: черешень, яблук, груш, вишні, рідше слив. Для випічки, ймовірно, використовували мак, рідко – родзинки. Вагому роль у харчуванні відігравало м’ясо та рибні продукти. Джерелами отримання м’ясного було забиття худоби з власного двору, або придбання у різників на торгах і в м’ясних крамницях (ятках). Найпопулярніші види м’яса: дрібні птахи (кури, гуси) зі свого двору, а з парнокопитних особливу популярність мало м’ясо баранів; заможні містяни могли придбати м’ясо яловиці. У раціоні також були вівці, кози, свинина (зокрема, сало), а серед мисливських продуктів потенційно на заможному міському столі могла опинитися хіба що дрібна дичина (як-от, зайці). Завдяки географічному розташуванню Волинського воєводства та вдалій експлуатації земель нобілітетом, рибальський промисел досяг високого рівня. Волиняни споживали місцеву та імпортну рибу: коропів, окунів, білугу, краснопірку, ляща, осетра, вугра, в’юна, щуку, привізного оселедця, а також ікру, ймовірно, осетрову. Риба виступала альтернативою м’ясу під час посту і була характерна для волинської кухні цілий рік. Для тривалого зберігання і транспортування її коптили, в’ялили і засолювали, продавали взимку мерзлою; свіжі рибини могли вживати відразу після вилову. Не хмільні напої волинських містян майже не піддаються реконструкції за актовими матеріалами. На противагу їм, хмільні трунки належали до буденної харчової культури, що забезпечило популярність корчмам та високі прибутки з капщизни для великокнязівської скарбниці. Волинські містяни належали до «культури пива», а от «культура вина» залишилася характерною для шляхетської та князівської кухні через їх здебільшого імпортне походження. Сичений мед на рівні із пивом все ще був популярним напоєм. У XVI ст. горілчані вироби увійшли в широке побутування завдяки розвитку шинкування. Одяг та взуття, які перш за все, були засобом щоденного захисту тіла від зовнішніх подразників, демонстрували також заможність та особисті уподобання власників. Серед натільного та стегнового одягу містяни носили: сорочки, кошулі, літники, плахти, сукні, фартухи, чоловіче вбрання. Серед верхнього одягу (зокрема, обшиті хутром) були: сукмани, жупани, однорядки, жупиці, опанчі, кожухи, гуні, серм’яги, саяни, рідше делії та шуби. Головні убори для обов’язкового покриття голови різнилися: чоловічі – шапки, шапкишлики, кучми, ковпаки; жіночі, які демонстрували сімейний статус: намітки, хустки, шапки, чепці, платки, рантухи, рідше брамки. Головними маркерами заможності виступали оздоблення та матеріали пошиття: хутра диких тварин, імпортні тканини, перла, коміри, шовкові шнури, срібні ґудзики тощо. Спроби міщан наслідувати шляхетську моду простежуються у спробах обшити коміри та шапки хутром бобрів, куниць, оздобити вироби дорогим оксамитом. Одяг XVI ст. був яскравим; популярними були блакитні, сині, червоні, зелені відтінки. При чому у гардеробі поєднувалися вироби з місцевих та імпортних тканин, серед чого лондонське сукно тривалий час залишалося фаворитом серед містян. Можливо, речі з іноземних матеріалів були частиною святкового костюма. Вибір міщан обмежувався їхньою фінансовою спроможністю, адже регулювання гардероба за соціальним станом з’явиться у річпосполитську добу. Про взуття актова документація говорить мало; окремі його елементи віднайшли археологи. Варіації взуття чорного або червоного кольору за актами: боти, чоботи, черевики, чижми. Виготовляли їх місцеві ремісники із шкіри рогатої худоби; малодоступним був саф’ян. Не піддається реконструкції оздоблення та вишивка взуття. Обмаль інформації в актах також стосовно прикрас. Археологічні знахідки засвідчують носіння перснів, медальйонів, намиста тощо. Прикраси з дорогих металів та каменів були малодоступними пересічним містянам. Тим часом згадки про деякі аксесуари та сумки для носіння грошей завдяки практичності потрапили на сторінки судових книг: шкіряні пояси, вачки, хустки для грошей, череси, калити тощо. Така тенденція демонструє, що прикраси виконували роль святкових елементів, коли ж аксесуари належали до щоденних. Міський соціум литовської доби був строкатим у майновому плані, тож у місті проживали особи, які придбали, або отримали у спадок житло, орендували будинок чи окрему кімнату, або гостювали у місті, а тому їхня власність і статки різнилися. Волинське зодчество литовської доби було дерев’яним: зрубне житло на підклітях з сосни, дубу вважалося найбільш затребуваним; дерев’яний дах крили ґонтом; підлогу та стіни могли оббити дошками. Вікна цього періоду здебільшого представлені віконницями, а скляні варіанти увійдуть у більш активний обіг у другій половині XVI – XVII ст. Піч, за можливості покрита кахлями, поєднувала отеплювальну роль та була окрасою світлиці. Міська садиба віддзеркалювала аграрний характер волинських міст у литовську добу: окрім житлових споруд, у дворі за змоги старалися виділити місце під город та стайні. Загалом житлово-господарчих будівель було чимало: комори, хліви, погреби та інші. Наявність сіней характеризує міський будинок цього часу. Поширеною практикою було огородження двору парканом задля власної безпеки та розмежування власності, хоча його ефективність від розбою була невисокою. Домові статки волинських міщан представлені дерев’яними меблями та здебільшого керамічним посудом. Серед можливого переліку: столи, лави, ліжка-помости, мисники, великі скрині та малі скриньки, бодні, керамічні глечики для грошей. Серед посуду: глечики, горщики, приставки, макітри, покришки, сковорідки, миски, полумиски, тарелі, дзбани, кухлі, чарки, дерев’яні ложки, ножі та бочки. Вироби виготовляли місцеві ремісники, тому що містяни не мали змоги придбати дорогі імпортні меблі чи посуд. Результати цього дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення повсякдення міщан та волинян загалом у домодерну добу; для підготовки навчальних посібників для шкільних програм або вищих навчальних закладів, при формуванні спецкурсів з історії повсякденності, історії української культури, нової соціальної історії, або задля організації тематичних музейних експозицій, фестивалів-реконструкцій. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в українській історіографії було реконструйовано тріаду повсякдення – харчування, житло та гардероб – міського суспільства Волині литовської доби на підставі наявних писемних джерел та археологічних відомостей. Уперше охарактеризовано репрезентативність джерельної бази дослідження з обраної проблеми та охарактеризовано сучасний стан української історіографії про тріаду щоденності. Реконструйовано продуктовий набір та напої волинських містян у зазначений період. Удосконалено та доповнено відомості про натільне, стегнове і верхнє вбрання, головні убори та аксесуари, потенційні прикраси і взуття містян. Уточнено та розширено попередні напрацювання про вигляд та складові міської садиби, включно з житловими та господарчими спорудами шляхом узагальнення інформації з писемних та археологічних джерел.Документ Відкритий доступ Колектив Київського інституту шляхетних дівчат в організації повсякдення вихованок (ХІХ – перші десятиліття ХХ ст.)(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2023) Жовта, Ілона Іванівна; Кізлова, Антоніна АнатоліївнаЖовта І. І. Колектив Київського інституту шляхетних дівчат в організації повсякдення вихованок (ХІХ – перші десятиліття ХХ ст.) ‒ Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі 03 Гуманітарні науки за спеціальністю 032 Історія та археологія ‒ Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» Міністерства освіти і науки України. ‒ Київ, 2023. Дослідження ролі колективу в повсякденні вихованок Київського інституту шляхетних дівчат важливе для розуміння особливостей умов перебування в закритому закладі освіти й роботи різних категорій дорослих над тим, щоб забезпечити вихованок необхідним, а також – розвіювання міфу про досконалість такої системи навчання, розуміння контексту епохи, побуту привілейованих верств, їхнього життя у губерніях Південно-Західного краю Російської імперії. Тому тема актуальна. Мета дослідження: охарактеризувати роль колективу в організації повсякдення вихованок Київського інституту шляхетних дівчат у ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст. У дисертації висвітлено історіографію, джерельну базу та теоретикометодологічні засади дослідження. Найґрунтовніші праці були створені в ХІХ ст. й висвітлюють функціонування школи-пансіону як закладу освіти, частково розкривають основні моменти в діяльності його колективу. Сучасні дослідження доповнюють інформацію про деякі аспекти з життя, навчання вихованок або відомих осіб, дотичних до Інституту, частково – про виховання, повсякдення в інститутах шляхетних дівчат і життя дворян Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст., що дало можливість охарактеризувати діяльність колективу у буднях вихованок. Джерельна база складається з документальних джерел, які містять інформацію про господарську і навчальну частини діяльності Інституту й джерел особового походження: спогадів і творів вихованок або їх рідних про специфіку інститутського ладу, ставлення панянок до колективу, приватних листів і спогадів, що висвітлюють значущі моменти в діяльності закладу, дають оцінки подіям з інститутського побуту. Значущі для дослідження зображальні джерела, які показують образ інститутки, основні приміщення і знакові предмети інтер’єру, які презентували заклад перед суспільством. Джерельна база дає змогу розкрити основні аспекти ролі колективу в житті дівчат і взаємини з вихованками, між собою й поза Інститутом. Використано принципи історизму та об’єктивності, що дало можливість неупереджено розкрити роль колективу у повсякденні вихованок від заснування до припинення діяльності закладу. Використання історії повсякдення і мікроісторії дало змогу детально охарактеризувати буденне життя в Інституті. Загальнонаукові (аналіз, синтез, логіка, індукція) й історичні (історико-генетичний, історико-порівняльний, реконструкція) методи, критичний метод щодо джерел дали змогу цілісно відтворити роль колективу у повсякденні, взаємодії і відносини в Інституті, висуваючи припущення і порівнюючи з іншими закладами. Застосування концепції П. Бурдьє про «інституційне насилля» показало, як виховували дівчат і на яких засадах. Розробки М. Фуко щодо нагляду і покарання дали змогу простежити схожість практик в Інституті з іншими інституціями закритого типу. Концепція Дж. Шаверіан про «синдром школи-пансіону» дала змогу розглянути «тугу за домом» як психоемоційний стан, поширений у школах-пансіонах. Визначальну роль у повсякденні вихованок Київського інституту шляхетних дівчат відігравав його колектив. Завдяки діяльності Київських, Подільських та Волинських генерал-губернаторів, що згодом увійшли до інститутської ради, було створено заклад, знайдено місце для будівництва, облаштовано простір для тимчасового розміщення вихованок. Головний корпус, збудований 1843 р., був однією визначних пам’яток архітектури м. Києва та закарбувався у пам’яті вихованок. Розміщення дівчат і постійний нагляд працівників за їх переміщенням у головному корпусі позбавляли їх індивідуального простору, що було характерно для шкілпансіонів Російської імперії. Те, як колектив облаштував інститутську територію, зокрема сад і галереї в ньому, зробили ці місця важливими в повсякденні дівчат, особливо влітку. Окрім саду, колектив облаштовував і храми, православний і католицький, де вихованки виконували релігійні обряди, і в яких не було комфортно перебувати через їх планування. Утримання інститутської будівлі і території потребувало чималих зусиль колективу, зокрема члена ради з господарської частини та його помічників. Погіршувала роботу працівників постійна нестача коштів. Економія, до якої доводилося вдаватись колективу закладу, погіршувала комфортність проживання там вихованок, зокрема впливала на стан меблів, які були задовільні й незручні через зношеність, і на санітарний стан, що був незадовільний через понаднормовий набір вихованок, вентиляцію, опалення і планування закладу й споруд навколо нього. Виявляли недоліки санітарні комісії. Після їх рішень проводили перепланування і косметичні ремонти. Однак остаточно колектив проблеми не усував. Керівниці й класні дами наглядали за зовнішнім виглядом і речами вихованок. Наставниці змушували дівчат старанно слідкувати за гігієною. Переважно вихованки користувалися власними засобами гігієни через низьку якість інститутських, що допускав колектив Інституту. Слідування дрескоду й дотримання охайності були основними вимогами до вихованок, за порушення наставниці карали. Одяг був уніфікований на рівні Відомства закладів імператриці Марії, схожий на дворянське вбрання й не змінювався від початку до кінця діяльності інститутів шляхетних дівчат Російської імперії, але відрізнявся подекуди кольором, кроєм і довжиною. Відмінності також були у демісезонному і випускному вбранні київських інституток, хоча деякі речі були стандартизовані. Через потребу заощаджувати колектив закуповував низькоякісні й незручні тканини, які не були комфортні й часто псувалися. Речі створювали швачки в інститутській майстерні, часто перешиваючи зі старих. Взуття працівники замовляли у київських майстрів. Під час укладання договорів на постачання товарів колектив закладу взаємодіяв з представниками міста. Харчуванням інституток опікувалися працівники господарського сектору. Переважно вихованки недоїдали, хоча продуктовий кошик був збалансований, і енергетична цінність страв мала, за нашими підрахунками, становити 2000 ккал, достатніх для розвитку молодого організму. Однак їжа була несмачною через недбалість працівників, які не стежили за якістю трапези й санітарним станом кухні. Тож вихованки зловживали солодким, привезеним з дому і купленим на території закладу. Працівники не контролювали у раціоні дівчат кількість солодощів. Урізноманітнювали харчування вихованок їжа, отримана з дому або куплена, яка заборонялася на рівні відомства, але де-факто її дозволяло керівництво Інституту, та страви з кулінарних занять. На початку ХХ ст. член ради з господарської частини змінив і покращив меню, але суто на свій розсуд і наскільки надовго, невідомо. Медичний догляд колективу Київського інституту за дівчатами був однією з важливих частин повсякдення вихованок, бо вони часто хворіли. Завдяки турботі колективу (директорки, інститутського лікаря, наглядачки, медсестер), дівчата отримували належний огляд і піклування під час недуг. Посилена увага керівниць закладу була спрямована на догляд за доньками поважних осіб. За час хвороб у медперсоналу, зокрема медсестер, могли встановлюватися неформальні (дружні) відносини з вихованками. В Інституті медичні працівники впроваджували лікувальну гімнастику, ревакцинацію, посилене харчування і вживання дієтичних добавок, залучали спеціалізованих медиків. Також ефективно боролися з інфекціями під час ендемій і епідемій, пандемії холери. Захворювання переважно потрапляли до закладу через служок. Сприяли подоланню хвороб замкнутість інститутського середовища та дії колективу з ізоляції хворих, залучення фахових медиків, відправка дівчат додому. У закладі за сприяння керівниці діяло додаткове інфекційне відділення. Поза увагою колективу був психоемоційний стан дівчат. Виховання у Київському інституті шляхетних дівчат покладалося на наставниць, директорок і класних дам, які виховували дівчат відповідно до усталеного бачення ролі дворянки у суспільстві, приділяючи увагу розвитку музичних здібностей, читанню, плеканню релігійних чеснот, дотриманню християнських обрядів, нагляду за відносинами між протилежними статями і дисциплінуванню вихованок зокрема шляхом покарань. Кара була привселюдна й переважно відтерміновувала чи обмежувала поїздки додому. Найважчими покараннями були ізоляція в карцері й вигнання з Інституту. Тілесних покарань у формі побиття наставниці не застосовували, але могли обмежувати дівчат у харчуванні. Навчанням в Інституті опікувався інспектор класів. Завдяки його діяльності з формування інститутської бібліотеки і підбору професійних кадрів, вихованки були обізнані з творчістю видатних світових письменників і мали змогу навчатися у відомих професорів. Навчителі взаємодіяли з вихованками під час уроків і в позаурочний час. Ставлення вихованок до педагогів залежало від особистих рис характеру наставника та від уміння донести матеріал. Відповідно, інститутки шанували хороших лекторів і добрих навчителів, з якими продовжували комунікацію і в позаурочний час. Інколи відносини між учителями й вихованками переростали у неформальні стосунки, які часом закінчувалися одруженням. За дотриманням режиму в закладі і повсякденними практиками вихованок наглядали класні дами і пепіньєрки. Ставлення вихованок до наставниць було неоднозначним. До класних дам – неприхильним через постійну муштру, подібну в інституціях закритого типу, і встановлення неписаних правил. Пепіньєрок шанували. Наставниці заохочували читання і обожнювання серед вихованок, що характеризувало повсякденне життя інституток. Суворо класні дами наглядали за поведінкою дівчат під час приїзду гостей і танцювальних урочистостей. Наглядав за дівчатами під час прогулянок швейцар, який також приносив пошту, що поєднувало вихованок із зовнішнім світом. Недостатньо інформації про життя Інституту в роки Першої світової війни. Відомо про прийом там поранених бійців, можливу евакуацію і функціонування закладу 1919 р. у м. Києві, що потребує подальшого дослідження. Взаємодіяли працівники в межах закладу, коли йдеться про комунікацію в робочих справах. Зустрічаємо неформальні відносини у межах колективу і конфліктні ситуації. Взаємодія працівників з представниками міста/імперії відбувалася під час вирішення господарських питань через укладання договорів, залучення додатково до роботи спеціалістів (архітекторів, лікарів) і приїзду гостей до закладу. Окрему увагу колективу було спрямовано на контакти з батьками у вирішенні питань, пов’язаних із вступом дівчат до закладу, під час недуг вихованок і щодо їхньої поведінки. Новизною дослідження є всебічна характеристика діяльності колективу в основних сферах буденного життя вихованок Київського інституту шляхетних дівчат у ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст., що вперше узагальнено в історіографії. Показано, як працівники доглядали за простором, зокрема яким був санітарний стан, яким одягом і взуттям забезпечували дівчат, яким було їхнє харчування, як дбали про здоров’я панянок. Вперше проаналізовано роль колективу в навчанні й вихованні, у святкових і щоденних практиках. Також висвітлено досвід роботи окремих працівників, про яких дуже мало написано, але їх важливість є очевидною у функціонуванні закладу. Доповнено напрацювання попередніх дослідників, що стосуються історії закладу. Матеріали можна використовувати для дослідження життя дворян на теренах України у ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст., історії освіти цього періоду, життя тогочасних відомих осіб, створення біографічних портретів деяких викладачів і доповнення історії медицини і хвороб. Окрім цього, напрацювання можна використовувати при викладанні курсу «Історія української культури» для здобувачів вищої освіти, у створенні тематичних експозицій у музеях і екскурсій про побут вихованців шкіл.