Soviet-Cuban messages during the missile crisis: controlling an ally
| dc.contributor.author | Zasoba, Ie. | |
| dc.date.accessioned | 2020-04-10T20:50:33Z | |
| dc.date.available | 2020-04-10T20:50:33Z | |
| dc.date.issued | 2019 | |
| dc.description.abstracten | The Cuban Missile Crisis, referred to as the Caribbean Crisis in the Soviet Union (Карибский Кризис) and the October Crisis in Cuba, is one of the most famous events of the Cold War. A large number of primary source documents are available for study. The U.S. government has released internal material and much of the official communications between the parties, and the Soviet Union has also released a significant number of documents (mostly during Gorbachev’s “Glasnost” (“гласность”) program in the 1980’s). However, much of the historical analysis that has emerged from this material focuses on: the amount of “blame” that should be assigned to each side, technical discussions regarding the level of risk that there could have been a nuclear war, who “won” and who “lost,” and the extent to which President Kennedy’s actions may have been mythologized after his assassination. While these themes are important, the event also represents a clear example of the major powers in the Cold War using smaller countries to bear the biggest risks of their global strategies. This paper argues that messages that were sent between the Soviet and Cuban governments at the time show that the Soviets engaged with the Cuban leaders only to the extent that they could control their actions, and that they excluded them from critical decisions. The paper also demonstrates that messages sent between the key Soviet figures in the crisis, later interviews, memoirs and biographies provide insight into the Soviet leadership’s justifications for their colonial practices. The United States and the Soviet Union had come to a situation where one believed the other might actually launch a pre-emptive strike if it could gain an advantage. The U.S. and Soviet Union were engaged in constant conflicts throughout the 1940’s and 1950’s. 1960 was an election year in the United States, so its hostile actions against Cuba escalated throughout the year, with plots to assassinate Fidel Castro and a trade embargo. Late in the year, Cuba and the Soviet Union issued a statement of solidarity and the Soviets began to supply conventional weapons to Cuba. However, there was no move to put Soviet nuclear missiles in Cuba in 1961. Khrushchev’s reason for this was a belief that the U.S. would invade Cuba immediately if he took such an action. The plan to deploy the missiles could have been publicly announced, as it was legal under international law. The decision to deploy the weapons secretly is more evidence that the Soviets thought it was likely that news of such a plan would trigger an invasion. Castro and his inner circle were agreeable. In an interview he gave to PBS in 1985, Fidel Castro claimed that the Cubans’ acceptance of the Soviets’ missile plan was based on their belief that American invasion was likely unavoidable. However, he also claimed that he was motivated by a desire to help the Soviet Union achieve balance with the U.S. in the global nuclear competition. This agreement did not guarantee Castro equal partnership with the Soviets. The final deal involved stationing the missiles in Cuba, under full Soviet control. The mistrust between the allies began at this early stage. During a meeting to finalize their agreement, Che Guevara had suggested that the plan be made public and Khrushchev had refused. He even refused to sign his name to the treaty, to preserve the option to deny everything if the Cubans proceeded with a unilateral announcement. Soviet ships with nuclear missiles began to arrive in Cuba. A U.S. plane captured proof of the nuclear missiles in Cuba on October 14th, and Kennedy announced the crisis to the public on October 22nd. Tensions rose rapidly, so that four days later Castro wrote a letter to Khrushchev, assuring him that Cuban people will confront the aggressor “heroically”. On the same day, Khrushchev sent a secret message to Kennedy offering a resolution to the crisis. By October 27th the Soviet Union had finalized an agreement with the U.S. for the withdrawal of its missiles from Cuba, including an agreement to allow on-site inspections in Cuba. Most importantly, Castro first became aware of this agreement from the public announcements that were made by Khrushchev and Kennedy on October 28th. Khrushchev also sent a letter to Castro on the 28th, and its tone makes it clear that he considered Castro’s position to be that of a “little brother” whose emotions and feelings should be soothed, but one who should not expect a decision-making role. Khrushchev’s letter goes on to warn Castro against any action that might lead to a reanimation of the crisis. Referring to the shooting down of a U.S. U2 spy plane on the 27th, Khrushchev states that this episode was the result of “senseless” provocation by militarists in the Pentagon who still hoped for an excuse to invade. In addition to the firm “advice” that Castro should allow U.S. military planes to violate his airspace, it is possible to infer a threat in the letter’s subtext. Khrushchev implied that the Soviet Union would not risk a global nuclear war to defend Cuba from invasion if it had the excuse that the invasion had been sparked by unstable elements in the U.S. or in Cuba. The warning in Khrushchev’s letter concerning shooting down the U.S. spy plane may have been particularly offensive to Castro. Although, Cuban anti-aircraft personnel had been instructed to fire on American planes to protect the Soviet missile sites, the weapon that had hit the U2 plane was a Soviet-controlled surface-to-air missile. In Castro’s response letter to Khrushchev he expresses his rationale. He also refers to the public statement he had issued earlier in that day, in which he had criticized the U.S. promise not to invade Cuba as inadequate. Castro signs off with a notice that he is opposed to inspections. Further messages from October 30th and 31st are remarkable because the first captures Khrushchev’s early attempts to frame the entire crisis for history and for his communist audiences, and the second presents Castro’s view that the entire enterprise had been futile if the Soviet Union was unwilling to stand its ground. Khrushchev’s letter is full of paternalism, he writes that he understands the bitterness that “some” Cubans might feel. Khrushchev refers to a conflict between superpowers in “the Caribbean zone,” this emphasizes that Cuba’s interests were subordinate to the Soviet Union’s regional strategy. Castro rebuts several of Khrushchev’s excuses by arguing that backing down was not the appropriate reaction to the possibility of an imminent U.S. attack, by clarifying that he was not consulted at all about the decision to withdraw the missiles, and by stating that many (not “some”) Cubans were feeling “unspeakable bitterness and sadness” about the sudden Soviet decision. Castro demonstrated that he understood that the only strategic value of putting missiles in Cuba was as a deterrent against a strike against the U.S.S.R. A message from the Soviet Foreign minister Gromyko to Mikoyan on November 1 st detailed how the Cubans should be pressured to soften their “no inspections” position despite the loss of face this would cause them. Even while the Soviet-Cuban negotiations on the inspections were proceeding, the Soviet leaders were keeping new secrets from their allies. Later decision to remove weapons were made before discussing the issue with the Cubans. The frustrations that this created were evident during Mikoyan’s conversation with Castro and the rest of the Cuban leadership on November 22 nd. Castro repeated his argument that the Soviets should have kept the strategic missiles in Cuba. The Mikoyan-Castro dialogue serves as evidence of the highly skewed nature of Soviet-Cuban relations and the Soviets’ sense that they did not need justification for their colonial practices. Castro had to listen to public statements by Kennedy to acquire up-to-date information about the weapons that remained in his country. After confirming that the tactical missiles were still in Cuba, that they were not technically part of the Soviet’s agreement with the U.S. and that the U.S. was not aware of them Mikoyan delivered the news that the Soviets had decided to remove these as well. He explained that there was a law that prevented the transfer control of any nuclear weapons to another country (this was a lie), and that the Soviets intended to withdraw all of their troops from Cuba once the Cuban military had been trained to use the conventional weapons they were leaving behind. Returning to the question of Soviet justifications, the ambassador’s interpretation of the situation gives insight into the Soviet colonial discourse. The Cubans were portrayed as wild children, but well- meaning and smart, and the Soviets were portrayed as patient parents. Ambassador Beck reports that Mikoyan had characterized the Cuban leaders as young, honest people who were true to the revolution and who were deserving of respect, trust, and appreciation. However, a large part of the Ambassador’s message is dedicated to a description of the Cubans’ unorthodox path to Marxism, and criticism of the slow pace of development of the Cuban Communist party apparatus and the Cubans’ belief that their revolution was one of “three great revolutions” (China’s for Asia, the Soviets’ for Europe, and Cuba for Latin America). In conclusion, for fifty-eight years since the Cuban missile crisis, the world did not experience nuclear wars. This outcome has allowed a self-congratulatory narrative to grow regarding the courageous and pragmatic actions of both the U.S. and Soviet leaders. The implication of this narrative is that only the highly tested, and “serious” leaders of superpowers, can be trusted to be stewards of nuclear weapons. In contrast, this way of thinking concludes that the leaders of smaller countries (who have less to lose – in total, but not in proportion) are more likely to choose “honorable destruction” as long as they might inflict asymmetrical damage on their enemies. The dialogues between the protagonists of the Cuban missile crisis demonstrate that there were two big truths. The first truth is that the Cubans could not be trusted with nuclear weapons, and that efforts to limit the proliferation of nuclear weapons have been important. The second truth is that the leaders of the superpowers were just lucky. Like the great powers before WWI, The U.S. and Soviet leadership in the Cold War believed that global domination was their right. This imperialistic attitude was disguised as a defense of God-given human freedom (by the U.S.) or as the result of an inevitable process of social evolution (by the Soviet Union). The U.S. put nuclear missiles in Turkey to protect democracy, and the Soviets said that they put nuclear missiles in Cuba to: a) counter the U.S. missiles in Turkey; b) protect Cuba; c) advance the global socialist project; or d) “put a hedgehog in the Americans’ pants”. | uk |
| dc.description.abstractuk | Кубинська ракетна криза, яку називають Карибською кризою в Радянському Союзі (Карибский кризис) та Жовтневою кризою на Кубі, – одна з найвідоміших подій холодної війни. Велика кількість первинних джерел доступна для вивчення цієї події. Уряд США оприлюднив внутрішні матеріали та значну частину офіційних перемов між сторонами, Радянський Союз також відкрив доступ до значної кількості документів (переважно під час програми М. Горбачова «Гласність» («гласность») у 1980-х рр.). Однак значна частина історичного аналізу, що постає із цього матеріалу, зосереджується на кількості «провини», яку має нести кожна сторона конфлікту, на технічних дискусіях щодо ризиків ядерної війни, на намаганнях з’ясувати, хто «переміг», а хто «втратив», і на тому, наскільки дії президента Дж. Кеннеді були міфологізовані після його вбивства. Незважаючи на важливість усіх цих тем, подія також є наочним прикладом того, як основні держави холодної війни перекладали найбільші ризики своїх глобальних стратегій на менш потужні країни. У статті наводяться уривки з листування між радянським та кубинським урядами під час кризи. Ці листи свідчать про те, що лідери Радянського Союзу контактували з кубинськими лідерами лише тією мірою, якою вони могли контролювати дії кубинців, не залучаючи тих до прийняття важливих рішень. Стаття також демонструє, що повідомлення, надіслані ключовими радянськими діячами періоду кризи, а також пізніші інтерв’ю, спогади й біографії показують, як радянське керівництво виправдовувало свою колоніальну практику. Сполучені Штати Америки та Радянський Союз потрапили в таку ситуацію, коли одна сторона вважала, що інша зможе насправді завдати ядерного удару, якщо це дасть цій стороні військову перевагу. Обидві держави постійно конфліктували впродовж 1940-х та 1950-х рр. 1960 р. був роком президентських виборів у США, на їх тлі відбувалася ескалація конфлікту з Кубою протягом усього року, у тому числі плани щодо вбивства Фіделя Кастро та встановлення торговельного ембарго. Наприкінці того ж року Куба та Радянський Союз виступили із заявою про солідарність, СРСР почав поставляти на Кубу конвенційну зброю. Важливо, що в 1961 р. не було жодних намагань встановити на Кубі радянські ядерні ракети. М. Хрущов вважав, що в такому разі США негайно вторгнуться на Кубу. Про плани на розміщення ракет можна було публічно оголосити, оскільки міжнародне право не забороняло таке розміщення. Рішення розгортати зброю таємно, скоріш за все, є свідченням того, що радянська влада вважала ймовірним провокування вторгнення. Ф. Кастро та його оточення погоджувалися. В інтерв’ю каналу PBS в 1985 р. Фідель Кастро пояснював, що прийняття кубинцями радянського ракетного плану базувалося на тому переконанні, що американське вторгнення неминуче. Однак він також стверджував, що його мотивувало бажання допомогти Радянському Союзу досягти паритету із США у світовій ядерній гонці. Ця угода не гарантувала Ф. Кастро рівноправне партнерство з радянськими лідерами. Заключна угода передбачала розміщення ракет на Кубі під повним радянським контролем. Недовіра між союзниками почалася на цій ранній стадії. Під час зустрічі щодо доопрацювання домовленостей Че Гевара запропонував оприлюднити план, однак М. Хрущов відмовився. Він навіть відмовився вказувати своє ім’я в договорі, щоб зберегти можливість відступу, якщо кубинці вдадуться до одностороннього розголошення. На Кубу почали прибувати радянські кораблі з ядерними ракетами. Американський літак отримав докази пересування ядерних ракет на Кубі 14 жовтня, а Дж. Кеннеді оголосив про кризу публічно 22 жовтня. Напруга швидко зростала до того рівня, що через чотири дні Ф. Кастро написав листа до М. Хрущова, запевнивши його, що кубинський народ буде протистояти агресору «героїчно». Того ж дня М. Хрущов відправив таємне повідомлення до Дж. Кеннеді, пропонуючи залагодити ситуацію. До 27 жовтня Радянський Союз уже уклав угоду із США про виведення своїх ракет із Куби та дав згоду на допуск на Кубу інспекцій на місцях. Найголовніше при цьому те, що сам Ф. Кастро вперше дізнався про цю угоду з публічних оголошень, які зробили М. Хрущов та Дж. Кеннеді 28 жовтня. Того ж дня М. Хрущов надіслав листа до Ф. Кастро. З огляду на тон листа зрозуміло, що він вважав позицію Ф. Кастро позицією «маленького брата», емоції й почуття якого потрібно враховувати, однак брати участь у рішеннях він не може. У листі М. Хрущов застерігає Ф. Кастро проти будь-яких дій, які можуть призвести до реанімації кризи. Посилаючись на збиття американського шпигунського літака U2 27 жовтня, М. Хрущов заявляє, що цей епізод став результатом «безглуздих» провокацій мілітаристів у Пентагоні, які все ще сподівалися на привід для вторгнення. Окрім твердої «поради» Ф. Кастро дозволити американським військовим літакам порушувати його повітряний простір, у підтексті листа можна побачити загрозу. М. Хрущов, можливо, мав на увазі те, що Радянський Союз не ризикуватиме глобальною ядерною війною, щоб захистити Кубу від вторгнення, особливо якщо в М. Хрущова буде виправдання, що вторгнення викликали нестабільні елементи в США або на Кубі. Попередження в листі М. Хрущова щодо збиття американського шпигунського літака, можливо, було особливо образливим для Ф. Кастро. Хоча кубинським повітряним силам доручили вести вогонь по американським літакам, щоб захистити радянські ракетні об’єкти, зброя, яка влучила в літак U2, була радянською ракетою системи «земля-повітря». У відповіді до М. Хрущова Ф. Кастро пропонує своє обґрунтування. Він також посилається на публічну заяву, опубліковану напередодні, у якій вважає обіцянку США не вторгатися на Кубу неадекватною. Ф. Кастро завершує повідомлення твердженням, що він проти інспекцій. Подальші повідомлення від 30 та 31 жовтня визначаються тим, що вони, по-перше, демонструють ранні спроби М. Хрущова сформулювати кризу для історії та для своєї комуністичної аудиторії, а по-друге, висвітлюють думку Ф. Кастро, який вважав, що вся операція була марною, якщо Радянський Союз буде поступатися американцям. Лист М. Хрущова сповнений патерналізму, він пише, що розуміє ту гіркоту, яку відчувають «деякі» кубинці. М. Хрущов посилається на конфлікт між наддержавами в «Карибській зоні», це формулювання підкреслює той факт, що інтереси Куби були підпорядковані регіональній стратегії Радянського Союзу. Ф. Кастро спростовує декілька виправдань від М. Хрущова, стверджуючи, що відступ не є відповідною реакцією на реальну можливість нападу США. Ф. Кастро уточнює, що з ним взагалі не консультувалися щодо рішення про виведення ракет, що більшість кубинців (а не «деякі») відчули «невимовну гіркоту й смуток» із приводу раптового радянського рішення. Ф. Кастро продемонстрував розуміння того, що єдиною стратегічною цінністю в розміщенні ракет на Кубі було стримування США проти удару по СРСР. Повідомлення радянського міністра закордонних справ А. Громико до А. Мікояна 1 листопада детально пояснювало, як на кубинців необхідно чинити тиск, щоб пом’якшити їх позицію «ні інспекціям», незважаючи на вірогідність втрати кубинською владою обличчя. Навіть під час переговорів із кубинцями про інспекції радянські лідери зберігали нові таємниці від своїх союзників. Пізніше рішення про відвід зброї було прийняте ще до обговорення цього питання з кубинцями. Розчарування, яке це викликало, було очевидним під час розмови А. Мікояна з Ф. Кастро та рештою кубинського керівництва 22 листопада. Ф. Кастро повторив свій аргумент про те, що СРСР мав зберігати стратегічні ракети на Кубі. Діалог А. Мікояна з Ф. Кастро свідчить про сильно викривлений характер радянсько-кубинських відносин. Розмова демонструє позицію радянської сторони, яка не вважала за потрібне виправдовувати свою колоніальну практику. Ф. Кастро доводилося слухати публічні заяви Дж. Кеннеді, щоб отримати актуальну інформацію про зброю, яка залишилася в його країні. Підтвердивши, що тактичні ракети все ще перебувають на Кубі, що вони не є частиною Радянсько- Американської угоди, що США не знали про них, А. Мікоян повідомив, що СРСР також вирішили їх забрати. Він пояснив, що є закон, який перешкоджає переданню іншій країні контролю над будь-якою ядерною зброєю (це була брехня), і що СРСР мав намір вивести всі свої війська з Куби після того, як кубинські військові навчаться використовувати конвенційну зброю, яку СРСР залишав після себе. Якщо повернутися до питання про радянські виправдання, то інтерпретація кризи послом Угорщини на Кубі Я. Беком дає розуміння радянського колоніального дискурсу. Кубинці сприймалися як дикі, проте доброзичливі й кмітливі діти, а радянські лідери зображувалися як терплячі батьки. Посол Я. Бек повідомляє, що А. Мікоян характеризував кубинських лідерів як молодих, чесних людей, вірних революції, які заслуговують на повагу, довіру та вдячність. Однак значна частина повідомлення посла присвячена опису неортодоксального шляху кубинців до марксизму, критиці повільних темпів розвитку партійного апарату Куби та переконань кубинців у тому, що їхня революція була однією з «трьох» великих революцій (китайська для Азії, радянська для Європи та кубинська для Латинської Америки). Наостанок варто зазначити, що 58 років після Кубинської кризи світ не зазнавав ядерних воєн. Цей результат привів до розквіту наративу самозахоплення в розповідях про сміливі й прагматичні дії як американських, так і радянських лідерів. Наслідком цього самозахоплення є віра в те, що володіння ядерною зброєю можна довіряти лише висококваліфікованим і «серйозним» лідерам наддержав. Таке мислення призводить до висновку, що лідери менших країн, яким втрачати менше (кількісно, проте не пропорційно), мають більше шансів обрати «почесне знищення», якщо вони зможуть завдати ворогам асиметричного збитку. Діалоги між основними персонами кубинської ракетної кризи демонструють, що існували дві великі правди. Перша правда полягає в тому, що кубинцям не можна було довіряти ядерну зброю і що зусилля щодо обмеження поширення ядерної зброї були дуже важливими. Друга правда полягає в тому, що лідерам наддержав просто пощастило. Як і великі держави до Першої світової війни, США та радянське керівництво періоду холодної війні вважали глобальне панування своїм правом. Це імперіалістичне ставлення маскувалося як захист даної богом людської свободи (у США) або як результат неминучого процесу соціальної еволюції (у Радянському Союзі). США встановили ядерні ракети в Туреччині для захисту демократії, а СРСР пояснювали розміщення ядерних ракет на Кубі такими причинами: а) протидією американським ракетам у Туреччині; б) захистом Куби; в) просуванням глобального соціалістичного проєкту; г) «підсунути їжака в штани американцям». | uk |
| dc.format.pagerange | Pp. 20-31 | uk |
| dc.identifier.citation | Zasoba, I. Soviet-Cuban messages during the missile crisis: controlling an ally / I. Zasoba // Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право : збірник наукових праць. – 2019. – № 4 (44). – С. 20–31. – Бібліогр.: 31 назв. | uk |
| dc.identifier.doi | https://doi.org/10.20535/2308-5053.2019.4(44).199307 | |
| dc.identifier.uri | https://ela.kpi.ua/handle/123456789/32840 | |
| dc.language.iso | en | uk |
| dc.publisher | КПІ ім. Ігоря Сікорського | uk |
| dc.publisher.place | Київ | uk |
| dc.source | Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право, 2019, № 4 (44) | uk |
| dc.subject | cold war leadership | uk |
| dc.subject | Cuban missile crisis | uk |
| dc.subject | Caribbean crisis | uk |
| dc.subject | Soviet-Cuban relations | uk |
| dc.subject | N. Khrushchev | uk |
| dc.subject | F. Castro | uk |
| dc.subject | J. Kennedy | uk |
| dc.subject | події холодної війни | uk |
| dc.subject | Кубинська ракетна криза | uk |
| dc.subject | Карибська криза | uk |
| dc.subject | радянсько-кубинські відносини | uk |
| dc.subject | М. Хрущов | uk |
| dc.subject | Ф. Кастро | uk |
| dc.subject | Дж. Кеннеді | uk |
| dc.subject.udc | 327 | uk |
| dc.title | Soviet-Cuban messages during the missile crisis: controlling an ally | uk |
| dc.title.alternative | Радянсько-кубинська комунікація під час Кубинської кризи: контроль над союзником | uk |
| dc.type | Article | uk |
Файли
Контейнер файлів
1 - 1 з 1
Вантажиться...
- Назва:
- VPSP2019-4_20-31.pdf
- Розмір:
- 295.47 KB
- Формат:
- Adobe Portable Document Format
- Опис:
Ліцензійна угода
1 - 1 з 1
Ескіз недоступний
- Назва:
- license.txt
- Розмір:
- 9.06 KB
- Формат:
- Item-specific license agreed upon to submission
- Опис: