Дисертації (КФ)
Постійне посилання зібрання
У зібранні розміщено дисертації, які захищені працівниками кафедри.
Переглянути
Перегляд Дисертації (КФ) за Автор "Костроміна, Ганна Михайлівна"
Зараз показуємо 1 - 2 з 2
Результатів на сторінці
Налаштування сортування
Документ Відкритий доступ Модифікації образотворення в історії естетичної думки(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2025) Богдан, Павло Анатолійович; Костроміна, Ганна МихайлівнаБогдан П.А. Модифікації образотворення в історії естетичної думки. — Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія. — Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Київ, 2025. Тема образотворення є центральною для класичної естетики, як і для філософії загалом, але вона продовжує бути актуальною і в сучасному дискурсі та наповнюється з кожною новою трансформацією культури новими сенсами. Актуальним завданням сучасної естетики є аналіз її категоріального апарату, наповнення традиційних понять новими культурними смислами, спираючись не лише на усталені норми, але і на розуміння трансформацій методологічних настанов, що формуються на ґрунті виникнення нових форм чуттєвості та художньої практики. Зміст естетичних категорій не є однаковим, бо кожна культурно-історична доба доповнює та видозмінює його, виявляє інше контекстуальне наповнення та прикладний потенціал. Сучасна трагічна ситуація війни призводить до тотальної ревізії всіх усталених очевидностей культури та вимагає переосмислення класичних канонів культуротворення. Зокрема йдеться про нову інтерпретацію у світлі зсуву наявних ціннісних орієнтацій, якої потребують категорії класичної естетики та її базові концепти, зокрема суміжні з досліджуваною темою. Дослідження практик образотворення та філософська рефлексія над ними дозволяє перейти до практичної сутності, до розуміння активності мистецтва. В роботі обґрунтовано важливість усвідомлення того, що твір образотворчого мистецтва має свій культуротворчий потенціал, що в естетичному сприйнятті фіксується як жвавість і цілісність самого образу. Він розкривається не тільки як форма духовно-практичного освоєння дійсності, але і як виробництво чуттєвості, репрезентація суб’єкта в соціальній структурі. Фіксація цієї активності художнього образу змушує нас поставити питання про можливість існування суспільного ідеалу, який, діючи через зразки художньої творчості, дає нам практичну цінність у завданнях педагогіки та соціальної реновації. Системне застосування загальнонаукових та філософських методів пізнання дозволило виявити художньо-естетичні особливості образотворення в класичній естетиці, зокрема античне підґрунтя становлення даного концепту, а також модерні модифікації даного процесу в широкому культурному контексті. Історико-філософський вимір естетичного дискурсу не є достатньо висвітленим у вітчизняному дискурсі, а тому потребує постійної уваги й систематичного розгляду. Тому дослідження було зосереджено на метрологічних настановах історичного раціоналізму та нового історизму. Перший дозволив зберігати дистанцію від абсолютизації будь-яких усталених позицій та остаточних авторитетів з розуміння неможливості дотримуватися абсолютної незаангажованості авторської позиції. Другий передбачає розгляд історичної динаміки з владних диспозицій певної доби. Особливе значення набув метод історії понять, який дозволяє утримувати в єдності смислового горизонту різноманітні конотації. Уточнено зміст та обсяг таких понять: «образ», «праобраз», «присутність», «репрезентація», «презентація», «імітація», «наслідування», «зображення», «ідея», «ідеал», «форма», «зміст», «класична форма», «класична форма мистецтва», «автономність мистецтва», «доцільність», «пластичний образ», «пластика», «скульптурність», «руйнація», «руйнація образу»; головним постало розкриття поняття «образотворення». В роботі окреслено базові теоретико-методологічні підходи до проблеми образотворення. Концепт «образотворення», не дивлячись на широке визнання його категоріального статусу, має складну історію рефлексії. В класичній естетиці експлікація поняття «образу» була здійснена в працях фундаторів античної класики Платона та Аристотеля, які відійшли від ритуально-магічного змісту іміджу-маски та наповнили власно естетичним змістом даний концепт в контексті проблему мімезису та її художнього переосмислення. Власне «художні витоки» різних образотворчих мистецтв та прояснення культурного контексту є новітніми розробками естетичних теорій початку нового тисячоліття. Прояснено, що класична естетика має базовим принципом наслідування та проблематику «метафізики прекрасного» за Г.-Ґ. Ґадамером у таких історичних варіантах як космоцентризм (Античність) та теоцентризм (Середньовіччя), логоцентризм (ранній Модерн). Відповідно, доводиться, що трансформація модифікацій образу в модерній естетиці пов’язана з критикою принципу наслідування та визнанням принципу вираження. Диференціація образотворчих мистецтв, що розриває свій генетичний зв’язок з ремісницькими техніками продукування творів мистецтва, розкриває засади естетичного задоволення та трансцендентальний статус принципу доцільності. Тим самим, образ стає вихідною настановою активності суб’єкта, способом легітимізації його індивідуальної позиції в ситуації «часу картини світу» за М. Гайдеггером. Доводиться, що формотворча здатність суб’єкта стає його базовою характеристикою, а відповідно естетичне дослідження стає необхідним складником систематичного поділу філософії. Лише гегелівська есхатологія мистецтва дозволяє здійснити синтез античної естетики та модерної абсолютизації індивідуального образу в обґрунтуванні центрального місця класичної форми мистецтва у генезі Абсолютного духу як «прекрасного скульптурного образу». Виявлено, що у некласичній естетиці зміст образотворення трансформується, утворюючи інші модифікації, які є адекватними новим реаліям культури. Стають актуальними такі деформації образу як його руйнація, абстрагування та художній вандалізм тощо. Навіть ті модифікації, які вже давно освоєні естетичною теорією, набувають сьогодні нових сенсів та практично-маніпулятивних функцій. Адже трансформація та руйнація образів, їхня естетична легітимація стають потужною ідеологічною та політичною зброєю. Це дозволяє нам говорити про значне розширення естетичного змісту образотворення та його похідних в сучасній культурі. Визначення специфіки актуальних шляхів формо-образотворення може наблизити нас до розуміння сучасної культурної ситуації, її естетичного виміру, розкриття особливостей трансформації соціокультурних цінностей, виявлення художніх орієнтацій суб’єкта та можливостей естетичної легітимації вектора формоутворення культури. Результати дисертації можуть бути використані для здійснення подальших міждисциплінарних досліджень культурних та мистецьких процесів сучасного глобального простору, систематизації історії естетичної та філософської думки, виявлення сучасної специфіки процесу образотворення та відповідних трансформацій культурного простору, а також при розробці практичних і лекційних занять для дисциплін із філософії, історії філософії, мистецтвознавства та візуальної культури.Документ Відкритий доступ Неакадемічні форми філософської комунікації у розвитку теоретичної думки(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2023) Гавва, Олександр Володимирович; Костроміна, Ганна МихайлівнаГавва О.В. Неакадемічні форми філософської комунікації у розвитку теоретичної думки. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія. – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Київ, 2023. У дисертації представлено філософське дослідження неакадемічних форм філософської комунікації та їхньої ролі у розвитку теоретичної думки. На основі сучасних та класичних надбань філософії було розкрито специфіку неакадемічних форм філософської комунікації у їхній опозиції щодо академічних форм, показано діалектичну взаємообумовленість цих форм в історії філософській комунікації. У роботі виявлено, як через формування нових спільнот, об’єднань, союзів і стосунків, які в них складаються, відбувається наступництво філософської комунікації у її особливому значенні для забезпечення теоретичного мислення. Цей прогрес історично проходить через роздвоєння неакадемічного і академічного як форм, через їхню боротьбу, протистояння, переходи та вихід на нові рубежі, етапи розвитку. Дослідження виходить з того, що відмінність теоретичної думки від інших її форм полягає у застосуванні понять, ідей, доведень та інших логічних форм мислення, що є необхідними ланками у побудові теорій в процесі відтворення дійсності в свідомості. Теорія розкриває причини і закономірності реальних явищ і процесів, в цьому полягає її перевага і пізнавальна роль. Одною з ключових ознак теоретичного мислення є формування нового знання через успадкування того, що напрацьовано попередніми поколіннями, людством. Тому теоретична думка кожної історичної доби є концентрованим результатом попереднього інтелектуального розвитку і водночас виходом за межі вже досягнутого, спрямованим на прогнозування майбутнього. Тому комунікація відіграє у формуванні теоретичної думки рушійну роль, а розвиток такої думки від її виникнення і дотепер відбувався в сфері філософії, а з часом і в науці. В умовах сучасної інформаційної доби і широкого застосування цифрових технологій потреба у теоретичній думці – це запит на критичне, креативне мислення, яке визначається як ключова навичка майбутнього. Пошук засобів і форм культивації такого мислення постає як проблема, для розв’язання якої пропонується звернутися до узагальнення історичного досвіду, здобутого в еволюції неакадемічних форм філософської комунікації. В дослідженні встановлено, що специфіка філософської комунікації полягає у створенні спеціальних об’єднань/осередків як особливих форм спілкування з метою осмислення актуальних проблем тої чи іншої сфери спільної діяльності та теоретичного пошуку їх розв’язок у поєднанні з використанням передових для свого історичного часу засобів комунікації. Розроблені при цьому інтелектуальні результати – ідеї, гіпотези, концепції, теорії, проекти, – надалі визначають вектор теоретичного і практичного прогресу відповідної сфери діяльності (освітньої, наукової, літературної, політичної і т. д.). Важливим фактором при цьому є характер тої системи відносин між суб’єктами комунікації, які при цьому складаються. Філософська комунікація, таким чином, визначається як комунікування філософією, де головним фактором є не технічні засоби зв’язку між індивідами, а процеси усуспільнення, узагальнення думки, що здійснюються у спільноті за посередництвом спілкування. З огляду на це, основним засобом філософської комунікації є діалог, який у даному дослідженні трактується як боротьба думок, полеміка і дискусія. Для визначення ролі діалогу в спілкуванні дослідження оперує різними моделями міжсуб’єктності, доводячи, що спільне є засобом творення суб’єктів діалогу, а передусім теоретизації їхньої думки. В свою чергу, в філософській комунікації боротьба думок є відображенням дійсних та реальних суперечностей суспільного розвитку, відтворених у мисленні. В своєму поступі філософська комунікація набуває специфічних історичних форм, серед яких в дослідженні вирізняються академічні та неакадемічні. В дослідженні показано, що академічні форми є стримуючою стороною філософської комунікації в розвитку теоретичної думки, натомість неакадемічні форми є її рушійною стороною. Академічні форми визначаються як усталені, зафіксовані, відтворювані, офіційно визнані, регламентовані, контрольовані, легітимізовані, нормовані, стандартизовані, – такі, що відтворюються, функціонують і контролюються у суспільстві через відповідні інституції, установи та організації. Неакадемічні форми утворюються як низові ініціативи, є вільними, добровільними об’єднаннями та регламентуються їхніми суб’єктами. Зазначено, що неакадемічні форми набували протестного значення стосовно академічних форм. Виявлено, специфіку неакадемічних форм філософської комунікації, що визначається їхньою опозицією до академічних форм, і полягає у виході за історично встановлені академічні рамки та обмеження. В роботі розкритий відносний зв’язок цих полюсів в процесі зміни форми відповідно до нового змісту комунікації, що є внутрішнім, іманентним джерелом розвитку теоретичної думки. У роботі вирізнено характерні для кожної історичної доби форми неакадемічної філософської комунікації від Античності до ХІХ ст., що створювались на противагу академічним в процесі їхньої еволюції, а також сучасне розгортання цієї протилежності. Виявлено, яким чином через формування нових спільнот, об’єднань, союзів і стосунків, які в них складаються, відбувається наступництво філософської комунікації, а через неї – прогрес теоретичної думки. Цей розвиток реалізується через роздвоєння взаємодію, протистояння, переходи і перетворення неакадемічного і академічного як відносно самостійних форм, завдяки чому здійснюється вихід на нові рубежі, етапи розвитку теоретичної думки. В результаті дослідження запропоновано можливі способи культивації сучасного теоретичного мислення в просторі неакадемічних форм комунікації. Простежується зв’язок між занепадом фундаментальної науки та кризою сучасного університету, що більше не орієнтований на виробіток теоретичного мислення. Водночас запит на теоретичне мислення в суспільстві зростає, що відображається в характері сучасних суспільних викликів, які набувають гострого, непередбачуваного і всеосяжного характеру. Для відповіді на ці виклики необхідне розвинене теоретичне мислення, й запит на нього надходить від неакадемічних кіл, що зосереджені в економіці та бізнесі. З опорою на звіти урядових і неурядових організацій, в роботі показано, що такий запит оформлюється у вимогу до навичок критичного та аналітичного мислення, яка висувається до робочої сили. Поряд із цим, зростає запит на комунікативні навички, такі як вміння працювати в команді, доносити свою точку зору до інших, ефективно та екологічно відстоювати її тощо. Але навички комунікації та критичного, креативного мислення досі набуваються випадковим чином, що йде врозріз із потребою вирішити проблему глобального перенавчання працівників задля потреб розвитку світової економіки. У розділі показано, що розрізнені ініціативи, які виникають на місцевому, державному та на міжнародному рівні, не здатні задовольнити суспільну потребу, пропонуючи здебільшого недієві рішення. Дослідження фокусується на низових ініціативах, в яких здійснюється філософська комунікація в її неакадемічних формах, демонструючи їхній потенціал у вирішенні означених проблем. У роботі здійснено одну із нечисленних на даний час розвідок щодо узагальнення досвіду сучасних осередків теоретичної думки, що базуються на неакадемічній філософській комунікації, та вирізнено їхні перспективні формати в культивації теоретичного мислення. Практичне значення результатів, отриманих у дисертаційному дослідженні, полягає в можливості їхнього використання у викладанні філософських та історико-філософських дисциплін у вищих освітніх закладах, розробці навчальних програм із відповідної проблематики. В тематиці дослідження перспективними вбачаються подальші наукові розвідки. У безпосередній прикладній формі результати дисертації матимуть значення для створення та реалізації проектів неакадемічних форм філософської комунікації.