Дисертації (КФ)
Постійне посилання зібрання
У зібранні розміщено дисертації, які захищені працівниками кафедри.
Переглянути
Нові надходження
Документ Відкритий доступ Неакадемічні форми філософської комунікації у розвитку теоретичної думки(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2023) Гавва, Олександр Володимирович; Костроміна, Ганна МихайлівнаГавва О.В. Неакадемічні форми філософської комунікації у розвитку теоретичної думки. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія. – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Київ, 2023. У дисертації представлено філософське дослідження неакадемічних форм філософської комунікації та їхньої ролі у розвитку теоретичної думки. На основі сучасних та класичних надбань філософії було розкрито специфіку неакадемічних форм філософської комунікації у їхній опозиції щодо академічних форм, показано діалектичну взаємообумовленість цих форм в історії філософській комунікації. У роботі виявлено, як через формування нових спільнот, об’єднань, союзів і стосунків, які в них складаються, відбувається наступництво філософської комунікації у її особливому значенні для забезпечення теоретичного мислення. Цей прогрес історично проходить через роздвоєння неакадемічного і академічного як форм, через їхню боротьбу, протистояння, переходи та вихід на нові рубежі, етапи розвитку. Дослідження виходить з того, що відмінність теоретичної думки від інших її форм полягає у застосуванні понять, ідей, доведень та інших логічних форм мислення, що є необхідними ланками у побудові теорій в процесі відтворення дійсності в свідомості. Теорія розкриває причини і закономірності реальних явищ і процесів, в цьому полягає її перевага і пізнавальна роль. Одною з ключових ознак теоретичного мислення є формування нового знання через успадкування того, що напрацьовано попередніми поколіннями, людством. Тому теоретична думка кожної історичної доби є концентрованим результатом попереднього інтелектуального розвитку і водночас виходом за межі вже досягнутого, спрямованим на прогнозування майбутнього. Тому комунікація відіграє у формуванні теоретичної думки рушійну роль, а розвиток такої думки від її виникнення і дотепер відбувався в сфері філософії, а з часом і в науці. В умовах сучасної інформаційної доби і широкого застосування цифрових технологій потреба у теоретичній думці – це запит на критичне, креативне мислення, яке визначається як ключова навичка майбутнього. Пошук засобів і форм культивації такого мислення постає як проблема, для розв’язання якої пропонується звернутися до узагальнення історичного досвіду, здобутого в еволюції неакадемічних форм філософської комунікації. В дослідженні встановлено, що специфіка філософської комунікації полягає у створенні спеціальних об’єднань/осередків як особливих форм спілкування з метою осмислення актуальних проблем тої чи іншої сфери спільної діяльності та теоретичного пошуку їх розв’язок у поєднанні з використанням передових для свого історичного часу засобів комунікації. Розроблені при цьому інтелектуальні результати – ідеї, гіпотези, концепції, теорії, проекти, – надалі визначають вектор теоретичного і практичного прогресу відповідної сфери діяльності (освітньої, наукової, літературної, політичної і т. д.). Важливим фактором при цьому є характер тої системи відносин між суб’єктами комунікації, які при цьому складаються. Філософська комунікація, таким чином, визначається як комунікування філософією, де головним фактором є не технічні засоби зв’язку між індивідами, а процеси усуспільнення, узагальнення думки, що здійснюються у спільноті за посередництвом спілкування. З огляду на це, основним засобом філософської комунікації є діалог, який у даному дослідженні трактується як боротьба думок, полеміка і дискусія. Для визначення ролі діалогу в спілкуванні дослідження оперує різними моделями міжсуб’єктності, доводячи, що спільне є засобом творення суб’єктів діалогу, а передусім теоретизації їхньої думки. В свою чергу, в філософській комунікації боротьба думок є відображенням дійсних та реальних суперечностей суспільного розвитку, відтворених у мисленні. В своєму поступі філософська комунікація набуває специфічних історичних форм, серед яких в дослідженні вирізняються академічні та неакадемічні. В дослідженні показано, що академічні форми є стримуючою стороною філософської комунікації в розвитку теоретичної думки, натомість неакадемічні форми є її рушійною стороною. Академічні форми визначаються як усталені, зафіксовані, відтворювані, офіційно визнані, регламентовані, контрольовані, легітимізовані, нормовані, стандартизовані, – такі, що відтворюються, функціонують і контролюються у суспільстві через відповідні інституції, установи та організації. Неакадемічні форми утворюються як низові ініціативи, є вільними, добровільними об’єднаннями та регламентуються їхніми суб’єктами. Зазначено, що неакадемічні форми набували протестного значення стосовно академічних форм. Виявлено, специфіку неакадемічних форм філософської комунікації, що визначається їхньою опозицією до академічних форм, і полягає у виході за історично встановлені академічні рамки та обмеження. В роботі розкритий відносний зв’язок цих полюсів в процесі зміни форми відповідно до нового змісту комунікації, що є внутрішнім, іманентним джерелом розвитку теоретичної думки. У роботі вирізнено характерні для кожної історичної доби форми неакадемічної філософської комунікації від Античності до ХІХ ст., що створювались на противагу академічним в процесі їхньої еволюції, а також сучасне розгортання цієї протилежності. Виявлено, яким чином через формування нових спільнот, об’єднань, союзів і стосунків, які в них складаються, відбувається наступництво філософської комунікації, а через неї – прогрес теоретичної думки. Цей розвиток реалізується через роздвоєння взаємодію, протистояння, переходи і перетворення неакадемічного і академічного як відносно самостійних форм, завдяки чому здійснюється вихід на нові рубежі, етапи розвитку теоретичної думки. В результаті дослідження запропоновано можливі способи культивації сучасного теоретичного мислення в просторі неакадемічних форм комунікації. Простежується зв’язок між занепадом фундаментальної науки та кризою сучасного університету, що більше не орієнтований на виробіток теоретичного мислення. Водночас запит на теоретичне мислення в суспільстві зростає, що відображається в характері сучасних суспільних викликів, які набувають гострого, непередбачуваного і всеосяжного характеру. Для відповіді на ці виклики необхідне розвинене теоретичне мислення, й запит на нього надходить від неакадемічних кіл, що зосереджені в економіці та бізнесі. З опорою на звіти урядових і неурядових організацій, в роботі показано, що такий запит оформлюється у вимогу до навичок критичного та аналітичного мислення, яка висувається до робочої сили. Поряд із цим, зростає запит на комунікативні навички, такі як вміння працювати в команді, доносити свою точку зору до інших, ефективно та екологічно відстоювати її тощо. Але навички комунікації та критичного, креативного мислення досі набуваються випадковим чином, що йде врозріз із потребою вирішити проблему глобального перенавчання працівників задля потреб розвитку світової економіки. У розділі показано, що розрізнені ініціативи, які виникають на місцевому, державному та на міжнародному рівні, не здатні задовольнити суспільну потребу, пропонуючи здебільшого недієві рішення. Дослідження фокусується на низових ініціативах, в яких здійснюється філософська комунікація в її неакадемічних формах, демонструючи їхній потенціал у вирішенні означених проблем. У роботі здійснено одну із нечисленних на даний час розвідок щодо узагальнення досвіду сучасних осередків теоретичної думки, що базуються на неакадемічній філософській комунікації, та вирізнено їхні перспективні формати в культивації теоретичного мислення. Практичне значення результатів, отриманих у дисертаційному дослідженні, полягає в можливості їхнього використання у викладанні філософських та історико-філософських дисциплін у вищих освітніх закладах, розробці навчальних програм із відповідної проблематики. В тематиці дослідження перспективними вбачаються подальші наукові розвідки. У безпосередній прикладній формі результати дисертації матимуть значення для створення та реалізації проектів неакадемічних форм філософської комунікації.Документ Відкритий доступ Соціальна міграція як предмет філософського дослідження(КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2023) Терещенко, Оксана Вікторівна; Препотенська, Марина ПетрівнаТерещенко О.В. Соціальна міграція як предмет філософського дослідження. Кваліфікована наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 – філософія. – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», м.Київ, 2023. Актуальність дослідження соціокультурних вимірів міграції сьогодні пов’язана з тим, що міграційні процеси в умовах глобалізації є потужним викликом розвитку окремих країн та міжнародної системи в цілому. Дані процеси мають не лише позитивні, а й негативні наслідки – тероризм, економічну, соціальну та політичну нестабільність. Важливою особливістю сучасної міграції є те, що вона проявляється в якості складової глобалізаційних процесів. Міграція осмислюється як переміщення людей задля усвідомленого задоволення своїх економічних і культурних потреб та зміни способу життя, це не просто географічне пересування, а трансцендування в новий соціокультурний простір. Аналіз міграційних процесів як різновекторного руху у соціокультурному просторі особистостей і спільнот, який має як об’єктивні, так і суб’єктивні причини, є особливо важливим для України під час війни з Росією, що спричинила появу чисельних внутрішніх переселенців, а також міграцію мільйонів жінок і дітей за межі України. В цьому плані дуже важливим видається дослідження соціокультурного контексту процесів міграції у грекоукраїнських відносинах, особливо в умовах російськоукраїнської війни. Не дивлячись на складне соціальноекономічне становище самої Греції, Афінам вдалося здійснити вдалу взаємодію владних структур та неурядових організацій заради прийому та адаптації українських біженців: їхнього поселення, життєзабезпечення, соціалізації, адаптації, культурної інтеграції у грецьке суспільство. Дослідження міграції як складного антропологічного, екзистенціального й соціокультурного явища потребує міждисциплінарної методологічної основи. У дисертаційній роботі застосування компаративістського методу сприяло продуктивності аналізу різноманітних підходів до соціокультурних вимірів феномену міграції, осмисленню тенденцій його осягнення. Діалектичний метод дав можливість дослідити суперечливість міграційних процесів в сучасному світі та екзистенціальні контроверзи у бутті мігранта під час соціальної адаптації. Масштабність і соціокультурний динамізм міграційних процесів у сучасному світі вимагає звернення до системного й синергетичного підходів. Системний підхід дозволяє аналізувати структуру міграційних процесів, взаємозв’язок їх компонентів, а синергетичний – аналізувати динаміку їх становлення. При дослідженні соціокультурної продуктивності феномену міграції плідним є мультикультуралізм як світоглядний принцип, згідно з яким представники всіх культур сучасного глобалізованого світу є рівноцінними, а тому можуть і повинні вступати у толерантний діалог. Це зумовлює, зокрема, звернення до праць Р. Брубейкера та А. Зольберга. Виходячи з актуальності ціннісної взаємодії людей в міграційних процесах та ідеї пріоритету загальнолюдських гуманістичних цінностей, які постають серйозним регулятивом цих процесів, важливим є аксіологічний підхід, що дозволяє аналізувати як ціннісне протистояння, так і діалог носіїв різних цінностей. Виходячи з того, що аксіологія була актуалізована в ХХ ст. у контексті створення нової філософії людини, важливою методологічною складовою дослідження стає філософська антропологія М. Шелера. Враховуючи, що міграція є тим антропологічним й екзистенціальним феноменом, який зумовлює трансцендування – глибинні буттєві й світоглядні трансформації, евристично продуктивним стала методологія метаантропології Н. Хамітова як філософії буденного, граничного та метаграничного вимірів буття людини, що розвиває підходи пізнього М. Шелера і В. Шинкарука – фундатора Київської світоглядноантропологічної школи. Осмислення міграційних процесів як фактору посилення або послаблення цивілізаційної суб’єктності країн зумовило звернення й до методології метаантропологічного потенціалізму, яку Н. Хамітов розробляє у співавторстві з С. Пирожковим. Плідними стали підходи соціальної і культурної метаантропології С. Крилової. В цьому методологічному річищі також важливими є теоретичні напрацювання М. Препотенської щодо мобільності та адаптації мігрантів у сучасних мегаполісах, М. Колінько щодо особливостей комунікації переміщених осіб, співбуття людей на трансграничних територіях, І. Горбунової про лімінальність в системі освіти, І. Книш про еволюцію номад і седентарів Європи. Наукова новизна результатів полягає у тому, що соціокультурні аспекти міграційних процесів досліджено в контексті феноменів лімінальності буття мігранта та його подвійної ідентичності, розкрито специфіку сучасної міграції у відносинах Греції та України. Доводиться, що для осмислення адаптації емігранта до соціокультурного середовища нової країни доцільно використовувати концепт «лімінальність», який означає перехідні стани між етапами розвитку людини або спільноти. Показано, що лімінальність як закономірний процес особистісного і соціального життя у міграції загострюється. Теоретично обгрунтовано та показано на конкретних соціальних практиках, як відбуваються процеси інтеграції, акультурації, адаптації мігрантів у Греції, переважно – на прикладі українських біженців. Проаналізовано, що лімінальність мігранта існує в індивідуальній, груповій та суспільній формах, має темпоральні виміри моменту, періоду, життя та епохи. Лімінальність може бути деструктивною або конструктивною (ресурсною) у залежності від волі, цілепокладання, саморефлексії, комунікативних навичок особистості, її соціокультурної відкритості та моральних принципів. У разі деструктивного розвитку лімінальності емігрант стає маргіналом, у випадку конструктивної (ресурсної) лімінальності емігрант проходить стадії білінгвізму, адаптації, інтеграції, акультурації при збереженні первинної ідентичності. Виявлено, що в процесі адаптації будьякого мігранта можна виділити долімінальний, лімінальний та постлімінальний періоди, які одночасно можна назвати і станами. В долімінальному стані людина перебуває, готуючись трансформувати життя, пізнати нове, знайти кращі умови існування та самореалізації, з іншого боку, життя на Батьківщині з різних причин може ставати об’єктивно нестерпним. Це виштовхує суб’єкта у лімінальний стан нестабільності та дезорієнтації, в якому відбувається обмірковування, переоцінка попереднього життєвого досвіду та розгортаються процеси адаптації, інтеграції, акультурації в новому суспільстві. Лімінальний стан переходить в постлімінальний, коли людина усвідомила минулий досвід та ефективно вибудувала новий спосіб життя. Визначено, що кількісні і якісні характеристики лімінальності мігрантів та їх спільнот корелюють з відповідними характеристиками їхньої міграційної мобільності. Чим більшою є міграційна мобільність, що виражається у толерантності, мовній й світоглядній відкритості, тим конструктивнішим стає процес лімінальності і адаптація мігрантів до нової країни проживання. Теоретично обґрунтовано та показано формування подвійної ідентичності мігранта, що означає поєднання в одній особистості ідентичності Батьківщини і нової країни проживання. В методологічних координатах метаантропології показано, що подвійна ідентичність буде порізному виявлятися та еволюціонувати в буденному, граничному й метаграничному вимірах буття людини й суспільства, що дозволяє осягнути плідність і неплідність її проявів. Міграційна мобільність тлумачиться як здатність особистості, сім’ї, соціальної групи чи цілої країни відповідати на виклики часу через зміну середовища й оновлення способу життя. Показано, що сутність соціокультурної адаптації мігранта розгортається як процес та результат взаємодії особистості (або групи), яка входить у нове соціокультурне середовище та самого цього середовища, яке її приймає, що передбачає взаємне засвоєння (успішне або неуспішне) нових соціальних та культурних норм, цінностей, способів поведінки, притаманних як середовищу, що приймає, так і мігранту або групі мігрантів. В контексті метаантропології й соціальної метаантропології подвійна ідентичність мігранта буденного буття буде розвиватися наступним чином: при житті у спокійному соціумі такого ж буденного буття, ідентичність країни походження буде потроху згасати у нього і може майже зникнути вже у другій генерації, поступаючись ідентичності нової країни. У кризовому ж соціумі граничного буття, де мають місце сильні прояви ксенофобії, або слід активно боротися за місце «під сонцем», мігрант може втрачати первинну ідентичність доволі швидко. Проте і в таких умовах процес втрати ідентичності буде уповільнюватися, коли мігрант живе у доволі активній соціальній групі носіїв первинної ідентичності. Мігрант граничного буття, який живе і діє під впливом волі до влади й волі до пізнання й творчості, здатний зберігати первинну ідентичність в різноманітних умовах як спокійного, буденного, так і кризового суспільства. В залежності від дії волі до влади чи волі до пізнання і творчості мігрант здатний або акцентуватись на первинній ідентичності, або активно приймати ідентичність нової країни проживання, сприймаючи і першу, і другу як самоідентичність. При цьому він може ставати як маргіналом, так і лідером емігрантської спільноти. Виходячи з того, що метаграничне буття конституюється волею до толерантності, співтворчості й любові і в ньому розв’язується суперечність стихійного родового альтруїзму буденності й свідомого егоїзму граничного буття, саме людина метаграничного буття здатна бути найбільш конструктивною в якості мігранта – адже вона здатна зберігати й розвивати ідентичність своєї Батьківщини й бути посправжньому відкритою іншим ідентичностям. Виявлено, що саме мова та набуття білінгвізму стають для мігрантів провідним засобом входження у чужоземне суспільство, інструментом інтеграції в комунікативне та когнітивне середовище країниреципієнта. За допомогою семіотичного підходу розкрито великий потенціал мови як системи знаків і сенсів, що реально й віртуально може об’єднувати комунікантів різних етносів, національностей, типів і систем світогляду. Велика роль у соціокультурній взаємодії українців та греків належить мистецтву, зокрема – мистецтву художньої літератури та літературного перекладу. Завдяки професійному літературному перекладу, системі образів художніх творів літератури України і Греції актуалізується історикокультурний діалог народів.Документ Відкритий доступ Бажання як джерело соціальної активності суб’єкта історії(2021) Алушкін, Сергій Віталійович; Коваль, Олена АркадіївнаДокумент Відкритий доступ Феномен псевдонауки як проблема розвитку сучасного наукового пізнання(2015) Казаков, Мстислав Андрійович; Мельниченко, Анатолій Анатолійович